Виклики судового захисту у справах щодо відкритих даних

Цифровізація доступу до публічної інформації є трендом останніх років. Усе більше лунає думок про необхідність якнайповнішого забезпечення доступу до публічної інформації у формі відкритих даних. Однак, далеко не всі розпорядники публічної інформації повною мірою виконують вимоги законодавства щодо створення, оприлюднення та оновлення наборів відкритих даних. Тож протягом останніх років у центрі уваги правозахисників та активістів опинилися судові справи, що стосуються цієї теми. Окремі з цих справ є без сумніву стратегічними – такими, що формують правові підходи та стануть основою судової практики. Метою цього аналізу є дослідження перешкод, які стоять на заваді належному судовому захисту права на доступ до публічної інформації у формі відкритих даних. Базою аналізу стали судові рішення, наявні в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Як показують порівняльні результати моніторингу 2019-2021 років, рівень оприлюднення наборів відкритих даних не є задовільним. Цей моніторинг, суб’єктами якого були обласні та міські ради, брав до уваги лише факт наявності наборів, однак не вивчав їх якість. Отже, справжній рівень забезпечення оприлюднення наборів відкритих даних розпорядниками інформації ймовірно є значно нижчим.

Розглянемо основні виклики, з якими зустрічаються запитувачі під час звернення до суду за захистом порушених прав та правові підходи судів, які відображені у судовій практиці у справах щодо (І) неоприлюднення публічної інформації у формі відкритих даних та (ІІ) відмови надати її у відповідь на запит.

І. Неоприлюднення інформації у формі відкритих даних

Довести, що несвоєчасне оприлюднення наборів даних порушує суб’єктивне право позивача

Одним з перших завдань для позивачів у справах щодо оскарження несвоєчасного оприлюднення інформації у формі відкритих даних є доведення бездіяльності розпорядника, факту порушення права на отримання інформації та статусу “жертви” такого порушення.

Розпорядник інформації може порушувати вимоги законодавства та невчасно оприлюднювати на власному сайті чи Єдиному державному порталі відкритих даних (далі – Портал) певну інформацію у формі відкритих даних чи набір даних. Проте, деякі суди не бачать у цьому порушення прав конкретних осіб, які звертаються до суду.

Наприклад, у справі № 200/3017/21-а суд першої інстанції спочатку визнав бездіяльність розпорядника протиправною та задовольнив позов, в якому позивач оскаржував несвоєчасне оприлюднення сільською радою рішень виконкому у формі відкритих даних. Втім, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач не довів порушення свого права. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, зазначивши:

“(…) порушенням суб`єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею такого права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона може розраховувати в разі належної поведінки зобов`язаної особи.

Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб`єктивних прав та обов`язків такої особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку (…).

Навіть у разі задоволення позовних вимог позивача про визнання бездіяльності відповідача протиправною не відбудеться будь-яких змін щодо його прав та законних інтересів, а отже їх поновлення не відбудеться.

(…) позивач не надав доказів про порушення своїх прав та законних інтересів. В будь-якому разі, само по собі порушення процедури при розміщенні інформації не є порушенням прав та законних інтересів позивача”.

Отже, суд практично узаконює порушення розпорядниками обов’язку своєчасно оприлюднювати відкриті дані, мотивуючи це тим, що рішення суду не вплине на поновлення права, а саме порушення процедури оприлюднення не порушує права позивача.

Втім, деякі суди ухвалюють протилежні рішення. Для прикладу, у справі № 160/4231/21 суд дійшов висновку, що рішення сільської ради відповідає визначенню публічної інформації у формі відкритих даних і було оприлюднене з порушенням встановленого законодавством строку. Твердження відповідача, що позивач не зазначив, як саме зміст рішення стосується чи порушує його права, свободи чи інтереси, суд визнав неприйнятними. Положення статті 23 Закону України “Про доступ до публічної інформації” вказує, що рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду. Саме завдяки цій прямій вказівці закону громадські активісти вправі оскаржити, зокрема, невиконання розпорядниками обов`язку оприлюднювати інформацію у відповідні строки відповідно до статей 10-1 та 15 Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

Такий підхід обрав також Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду. У рішенні у справі № 9901/116/20 (Велика Палата Верховного Суду залишила рішення без змін) суд дійшов висновку, що неоприлюднення набору даних порушує права позивача, навіть якщо розпорядник систематично надає запитувачеві інформацію на запити. Суд визнав порушення права попри те, що за час розгляду справи розпорядник почав оприлюднювати набори даних, “оскільки правомірність оскаржуваних дій, рішень, бездіяльності суб’єкта владних повноважень, Суд оцінює на момент їх вчинення”. Суд вказав, що “норми статті 10-1 Закону № 2939-VI і Постанови № 835 є обов`язковими для виконання, та не передбачають умов чи можливості їх часткового виконання або відкладення виконання на майбутнє”. Ця правова позиція часто цитується у судових рішеннях, де суди визнають порушенням неоприлюднення розпорядниками наборів даних у строки, визначені Постановою № 835.

Довести, що предметом спору є зобов’язання оприлюднити набори даних відповідно до принципів, встановлених у Постанові № 835

Для позивачів та їх захисників проблематичним може стати доказування суду, що оприлюднення наборів відкритих даних з порушенням встановлених законодавством принципів є протиправним та порушує їх права на доступ до інформації у формі відкритих даних.

Для прикладу у справі № 9901/468/21 позивач оскаржував те, що розпорядник оприлюднив набір даних у текстовому форматі замість структурованого (що фактично унеможливлює його використання саме як набору відкритих даних) та не оприлюднив дані щодо всіх суддів за весь період своєї діяльності. Тобто, набір даних не відповідає принципу доступності для використання та порівняння, а також принципу відкритості за замовчуванням, які передбачені Постановою № 835 від 21 жовтня 2015 року, якою затверджено Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних (далі – Постанова КМУ № 835).

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у цій справі дійшов висновку, що оприлюднення наборів даних з порушенням принципів не підлягає судовому оскарженню. Суд відмовив у відкритті провадження та зазначив:

“(…) позовні вимоги фактично є вимогою про зобов’язання вчинити відповідача дії на користь заінтересованої особи задля її зручності у використанні певного формату відкритих даних, оприлюднених на вебсайті відповідача”.

Така практика є вкрай небезпечною, адже дозволяє уникнути відповідальності розпорядникам, які оприлюднюють набори даних без дотримання вимог машиночитаності. Це нівелює саму суть і мету оприлюднення інформації саме у формі відкритих даних і може становити загрозу формуванню правильних підходів до захисту права на доступ до інформації у такій формі. Дійсно, закон не захищає запитувача інформації у випадках, коли він чи вона просять перевести інформацію у зручний для них формат (особливо, коли це покладає надмірне навантаження на розпорядника). Проте, ця справа стосується іншого випадку: текстовий формат, в якому був оприлюднений набір даних, не дозволяє аналізувати його автоматизованим способом без участі людини (структуровані за своєю природою дані були оприлюднені у текстовому форматі). Тобто цей набір фактично втрачає значну частину власної цінності, адже може бути корисними лише як інформація, а не як набір даних, який можна обробити машинними засобами. Це не відповідає меті законодавства щодо оприлюднення наборів даних.

Довести, коли позивач дізнався про неоприлюднення

Особливе занепокоєння викликає підхід деяких суддів до застосування 6-місячного строку позовної давності у справах, що стосуються оскарження неоприлюднення інформації за тривалий період.

У справі № 9901/300/21 позивач оскаржував неоприлюднення розпорядником наборів даних за кілька років. Суд не прийняв доводи про те, що він дізнався про бездіяльність розпорядника в конкретний день і саме від цього дня слід обраховувати строк позовної давності. Суд залишив позовну заяву без розгляду, зазначивши:

“(…) При цьому відсутні підстави вважати, що позивач упродовж цих років не міг ознайомитися з офіційним вебсайтом відповідача раніше та не міг звернутися до суду за захистом порушеного, на його думку, права у строк, визначений процесуальним законом для звернення з адміністративним позовом. Колегія суддів вважає, що позивач повинен був дізнатися про оскаржену ним бездіяльність відповідача задовго до того, як звернувся до суду. Незнання про порушення своїх прав через байдужість до них або небажання дізнатися про їхнє порушення не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду”.

Отже, у цій справі суд фактично “переклав вину” на позивача, який, на його думку, повинен був дізнатись про порушення розпорядником вимог законодавства раніше і невчасно звернувся до суду. У таких випадках кожен фактично позбавлений можливості довести суду, що раніше не знав про бездіяльність розпорядника, а отже його право підлягає судовому захисту.

Довести, що досудове врегулювання спору не є обов’язковим

Проблемою в оскарженні неоприлюднення наборів даних може стати й відсутність досудового врегулювання спору між сторонами.

Прикладом цього є рішення суду у справі № 640/17874/21, де запитувач оскаржував неоприлюднення Конституційним Судом наборів даних. Суд відмовився розглядати цю справу, адже “позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин”.

Далі суд фактично стверджує, що у цьому випадку сторони обов’язково повинні були пройти досудове врегулювання спору. Оскільки позивач не надав доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору, то це є підставою для повернення позовної заяви (відповідно до п. 4 ч. 4 ст. 169 КАС України). При цьому суд посилався на рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2002 від 09 липня 2002 року щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 124 Конституції (справа про досудове врегулювання спорів). У цьому рішенні КСУ дійшов висновку, що “встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист”.

Фактично, суд вказує, що запитувач зобов’язаний спочатку звернутись до розпорядника зі зверненням, в якому він має попросити усунути порушення закону та оприлюднити інформацію чи набір даних або, можливо, якось інакше врегулювати спір. Втім, ні в Законі України “Про доступ до публічної інформації”, ні в будь-якому іншому законі не встановлено такий обов’язок. Обов’язок розпорядника оприлюднити інформацію у формі відкритих даних не залежить від комунікації із запитувачем. Такий підхід може стати причиною звуження права громадянина на отримання інформації у формі відкритих даних і, сподіваємося, не набуде розвитку у подальшій практиці.

Довести, що відсутність технічної можливості оприлюднення не звільняє від обов’язку оприлюднювати

Ще однією проблемою для позивачів може стати невизнання судами протиправним неоприлюднення наборів даних, якщо це зумовлено технічною неможливістю.

У справі № 335/3133/17 позивач оскаржував неоприлюднення міською радою наборів даних на Порталі та власному офіційному вебсайті. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, хоча відповідач фактично визнав, що набори відкритих даних не було оприлюднено з причини незадовільного матеріально-технічного забезпечення. У своєму рішенні суд зазначив, що:

“під бездіяльністю розуміється певна форма поведінки особи, яка полягає у невиконанні нею дій, які вона повинна була і могла вчинити відповідно до покладених на неї обов’язків згідно із законодавством України.

Враховуючи, що з боку Запорізької міської ради були вчинені дії, спрямовані на реалізацію статті 10-1 Закону України «Про доступ до публічної інформації», шляхом прийняття відповідних рішень, тому, у даному випадку, не можливо стверджувати про те, що Запорізькою міською радою була вчинена протиправна бездіяльність у спірних відносинах. При цьому, аналізуючи зміст вищезазначених рішень міської ради, суд дійшов висновку, що вони мають на меті забезпечення оприлюднення та подальшого оновлення на офіційному веб-сайті та на веб-сторінці Єдиного державного веб-порталу наборів відкритих даних. Крім того, сам позивач стверджує про часткову наявність на веб-сайті міської ради публічної інформації із передбаченого законом переліку”.

З таким підходом не погодились суди апеляційної та касаційної інстанції. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у своєму рішенні вказав:

“33. Як уже зазначено, відповідач вимог вищезазначених нормативних актів не виконав, чого сам не заперечував, покликаючись на відсутність технічної можливості, при цьому останнього не довів (…).

34. Своєю чергою, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, норми статті 10-1 Закону № 2939-VI і Постанови № 835 є обов`язковими для виконання, та не передбачають умов чи можливості їх часткового виконання або відкладення виконання на майбутнє”.

Іншими словами, позиція цього суду полягає в тому, що неоприлюднення інформації у строки, встановлені законодавством, визнається бездіяльністю розпорядника, яка порушує права запитувачів. Те, що розпорядник зробив певні кроки на шляху до оприлюднення або відсутність у нього технічної можливості виконати вимоги закону, не виключає його бездіяльності в цілому. Слід зазначити, що хоча у цій справі суд визнав протиправною бездіяльність розпорядника, проте відмовив у задоволенні вимог щодо зобов’язання оприлюднити інформацію.

ІІ. Оскарження ненадання інформації у формі відкритих даних на запит

Довести відмінність обов’язків оприлюднити інформацію у формі відкритих даних та надати її на запит

Почасти запитувачі, які просять надати їм інформацію у формі відкритих даних у відповідь на запит стикаються з нерозумінням як розпорядників, так і суду, відмінностей між обов’язком оприлюднювати на сайті та обов’язком надавати її на запит. Наприклад, у справі № 640/19891/18 позивач оскаржував відмову Держархбудінспекції надати Реєстр дозвільних документів у формі відкритих даних. Суд першої інстанції у рішенні зазначив, що відповідно до Порядку ведення єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, доступ до Реєстру здійснюється виключно через вебсайт Держархбудінспекції. Тому відмова розпорядника є обґрунтованою, адже він надав гіперпосилання на сайт. Апеляційний суд підтвердив таку позицію:

“Враховуючи те, що Порядком ведення єдиного реєстру документів визначено спосіб забезпечення права кожної особи на доступ до реєстру як доступ до публічної інформації, а також те, що іншого способу доступу до інформації зазначеної у реєстрі, крім як веб-сайт Держархбудінспекції за допомогою автоматизованої системи, не передбачено, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог та відсутність з боку відповідача бездіяльності, оскільки його дії відповідали критеріям, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України”.

Іншими словами, суд не визнав право запитувача отримувати інформацію у формі відкритих даних на запит, адже “доступ забезпечується виключно через сайт”. Це суперечить частині 4 статті 13 Закону України “Про доступ до публічної інформації”, яка передбачає: “Усі розпорядники інформації незалежно від нормативно-правового акта, на підставі якого вони діють, при вирішенні питань щодо доступу до інформації мають керуватися цим Законом”. Стаття 10-1 цього Закону якраз і передбачає обов’язок надавати інформацію у формі відкритих даних саме на запит.

Довести, що розпорядник володіє інформацією у запитуваному форматі

Суди часто випускають з поля зору окремі положення Закону України “Про доступ до публічної інформації”, які стосуються, наприклад, питання відображеності та зафіксованості публічної інформації.

Наприклад у справі № 380/15492/21 позивач оскаржував відмову розпорядника надати тексти судових рішень у формі відкритих даних. Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що набір даних ЄДРСР оприлюднений у структурованому форматі CSV (не у текстовому форматі), а також що:

“Для надання позивачу текстів судових рішень відповідач спочатку повинен буде здійснити конвертування файлів CSV в інший формат, тобто створити інформацію, якої не було до отримання запиту позивача від 16.07.2021 року, до того ж у форматі, який не передбачено Положенням № 835 та Переліком № 1120.

Таким чином, при розгляді запиту на доступ до публічної інформації, відповідач прав позивача не порушив, оскільки він просив надати інформацію у форматі, який не передбачено спеціальними нормативними актами. Окрім того, відповідач не відмовив позивачу у наданні запитуваної інформації, а лише вказав, що файли ЄДРСР мають не текстовий формат.

При цьому, позивач не позбавлений можливості отримати запитувану інформацію тексти судових рішень за 2006-2020 роки в форматі CSV і за допомогою відповідного програмного забезпечення самостійно здійснити конвертування файлів CSV в інший, зручний для себе формат”.

Тобто, суд фактично розглядав справу через призму того, що запитувач просив конкретний набір даних в іншому форматі, хоча зі змісту рішення видно, що це не так.

У складі набору даних ЄДРСР немає текстів судових рішень, а лише гіперпосилання на них. Тобто навіть якби розпорядник конвертував файл CSV в інший формат, то все одно не надав би ту інформацію, яку запитували – тексти рішень у формі відкритих даних. Вказані гіперпосилання у наборі ведуть на файли з текстами рішень у форматі RTF (або іноді HTML). Тобто, розпорядник фактично володіє запитуваною інформацією у текстовому форматі відкритих даних.

Окрему увагу слід звернути на помилкове тлумачення судом конвертації файлу, як створення інформації, що не відповідає вимогам щодо відображеності та зафіксованості публічної інформації згідно з Законом України “Про доступ до публічної інформації”. Відповідно до цього Закону не є створенням інформації, якщо для надання відповіді не потрібно залучати “значні інтелектуальні зусилля”, проводити “змістовний аналіз”. Водночас будь-яка технічна робота, як от копіювання з паперового документа в електронний, конвертування з одного формату відкритих даних в інший тощо, не потребує змістовного аналізу і не є створенням інформації у розумінні Закону. Тому перетворення файлу з одного формату в інший не є створенням нової інформації. Хоча у цій конкретній справі розпоряднику не потрібно було конвертувати файл, а надати судові рішення у текстовому форматі, в якому він ними й володіє.

Ситуація ускладнюється тим, що щодо окремих наборів (наприклад Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань) прийняті окремі закони, які встановлюють порядок надання інформації з них через оприлюднення або шляхом можливості використання АРІ. Втім, у розпорядників інформації залишається обов’язок надавати інформацію із них у формі відкритих даних відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації”.

Позитивне рішення з цього питання є на рівні суду першої інстанції у справі № 640/3428/19, де позивач оскаржував відмову Мін’юсту надати ЄДР у формі відкритих даних у повному обсязі (відповідач надав лише частину інформації з ЄДР). Суд дослідив, яка інформація міститься в ЄДР та яка була записана на носій запитувача та дійшов висновку:

“Інформація, що підлягає оприлюдненню у формі відкритих даних, є відкритою, перебуває у розпорядженні Мін’юсту тож має ознаки публічної інформації, відповідно, має надаватися за запитами заінтересованих осіб у порядку та строки, що визначені Законом № 2939-VI”.

Довести, що відмова надати інформацію у формі відкритих даних з підстав, не передбачених Законом України “Про доступ до публічної інформації” є незаконною

У справі № 640/19406/18 позивач оскаржував відмову Держгеокадастру надати у формі відкритих даних перелік дійсних та архівних земельних ділянок за даними Державного земельного кадастру, що присутні на публічній кадастровій карті Україні, у вигляді файлів електронних таблиць Excel або CSV файлів з вказаними ним структурами. Відповідач відмовився надавати інформацію, зазначивши, що відомості з кадастру оприлюднені на офіційному сайті Держгеокадастру у рубриці “Публічна кадастрова карта”, а надання інформації про ділянки, які знаходяться в архівному шарі кадастру, не врегульовано законодавством та технічно неможливе. Аналізуючи справу, суд погоджувався, що запитувана інформація є відкритою, проте відмовив у задоволенні позову через відсутність технічної можливості. Суд дійшов наступного висновку:

“… з наведеного вбачається, що відповідачем було запропоновано позивачеві два варіанти отримання запитуваної інформації з посиланням на офіційний вебсайт Держгеокадастру та за умови сплати встановленого законодавством збору.

При цьому, суд наголошує, що позивачем у даній справі оскаржуються не дії відповідача щодо реалізації приписів постанови Кабінету Міністрів України “Про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних” № 835 від 21.10.2015, а відмова відповідача у наданні запитуваної публічної інформації.

При цьому, здійснюючи розгляд даної справи, суд бере до уваги посилання відповідача на ті обставини, що в Державному земельному кадастрі зареєстровано біля 19,5 мільйонів земельних ділянок, що технічно унеможливлює надання такої інформації у запитуваному позивачем вигляді, натомість, як встановлено судом вище, позивачеві було надано відповідь та запропоновано альтернативні варіанти отримання запитуваної інформації”.

Це рішення, на жаль, може запровадити негативну тенденцію, адже “узаконює” відмову у наданні інформації з підстав технічної неможливості попри те, що Закон України “Про доступ до публічної інформації” не містить такої підстави.

Втім, коротко відмітимо і позитивні тенденції розвитку судової практики, відображені у кількох рішеннях.

Заслуговує уваги рішення суду першої інстанції у справі № 140/249/20, у якій позивач просив визнати протиправною відмову університету надати відомості про нарахування заробітної плати його працівників за кожен місяць 2019 року у формі відкритих даних (апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції без змін). Відповідач мотивував таку відмову тим, що запитувана інформація є конфіденційною. Суд дійшов висновку, що інформація є відкритою та зобов’язав відповідача надати інформацію у формі відкритих даних. Ця справа є важливою через те, що хоча у розпорядника немає обов’язку створювати та оприлюднювати такий набір даних, проте відмова надати цю інформацію у формі відкритих даних з посилання на її конфіденційність була визнана судом необгрунтованою та протиправною.

Важливим є також рішення у справі № 320/4692/20, яким суд апеляційної інстанції зобов’язав розпорядника, який виконує делеговані повноваження, а саме державне підприємство “Інформаційні судові системи”, надати запитувану інформацію (тексти судових рішень з Єдиного державного реєстру судових рішень за 2006-2019 роки як публічної інформації у формі відкритих даних) у відповідь на запит. Суд апеляційної інстанції також визнав відмову необгрунтованою та зобов’язав розпорядника повторно розглянути запит.

Позитивним є також рішення у справі № 640/14805/20, в якому суд дійшов висновку, що “оприлюднення Міністерством культури Державного реєстру нерухомих пам`яток України на власному сайті не є належним виконанням обов`язку з оприлюднення вказаного реєстру у формі відкритих даних на виконання вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки оприлюднення Державного реєстру нерухомих пам`яток на власному сайті та на Єдиному веб-порталі відкритих даних є різними процедурами оприлюднення, які регламентуються різними Законами України”. Отже, оприлюднення інформації на власному вебсайті не звільняє розпорядника від обов’язку оприлюднити відповідний набір даних на Порталі.

ІІІ. Висновки

Більшість проаналізованих рішень свідчать про неоднозначність судової практики. Перед позивачами можуть виникнути серйозні виклики із доказуванням перед судом порушення їх суб’єктивних прав й дати, коли вони дізнались про неоприлюднення наборів даних. Попри те, що розпорядники можуть порушувати вимоги законодавства, деякі суди відмовлятимуть позивачам, адже вони повинні були дізнатись про це раніше, а отже пропустили строк для звернення до суду. Такий підхід суддів узаконює порушення з боку розпорядника, адже зобов’язати його в судовому порядку оприлюднити інформацію буде неможливо.

Занепокоєння викликають і ті рішення, де судді не визнають протиправним неоприлюднення наборів даних згідно з принципами, закладеними у Постанові № 835. Ймовірно в таких випадках судді не достатньо добре знають тему відкритих даних, адже вважають, що йдеться про банальну зручність у користуванні наборами даних, а не порушення прав позивачів.

У тих справах, що стосуються надання на запит інформації у формі відкритих даних основним викликом для позивачів може стати доказування, що розпорядник володіє цією інформацією і зобов’язаний надати її в певному відкритому форматі.

У цьому аналітичному матеріалі наведено також приклади справ, де суди навпаки вказували на протиправність дій чи бездіяльності розпорядників та задовольняли позовні вимоги. Більшість таких рішень прийняв Верховний Суд, правові висновки якого інші суди зобов’язані враховувати. Тож є надія, що суди сформують єдиний та правильний підхід й ставатимуть на захист порушених прав.

Матеріал був розроблений в рамках проекту RAPID, що реалізується за підтримки відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні, а також у партнерстві з Американськими Радами і програмою Open World Ukraine. Погляди учасників заходу та авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Аналіз судових рішень з захисту права на доступ до публічної інформації у формі відкритих даних від Кирила Захарова, СЕО “Суд на долоні“.

Презентації учасників та учасниць заходу 13 грудня 2021 року (відео – https://www.facebook.com/UkraineOpenUp/videos/483707789985087):

Виклики судового захисту у сфері відкритих даних. Презентація Христини Буртник.

Напрями адвокації змін щодо судового захисту доступу до відкритих даних. Презентація Тетяни Олексіюк

Аналіз судової практики. Презентація Кирила Захарова.

Авторка:	Христина Буртник, юристка ГО “Фундація ДЕЮРЕ”
Рецензент/ки:	Тетяна Олексіюк, експертка Ради Європи та ПРООН з питань доступу до інформації; Вероніка Крейденкова, юристка ГО “Фундація ДЕЮРЕ”; Андрій Химчук, юрист ГО “Фундація ДЕЮРЕ”